...У третьому класі я мріяла бути «каратісткою», як Ван Дамм. Майже сідала на шпагат і вже встигла розбити носа однокласника Вовки. Бо з сусідом Сєрим, який був старший від мене на три роки і я його трошки кохала, ми практикували карате на городі, між рядами картоплі, щосуботи. Зазвичай після нашого тренування ми були брудні, кущі картоплі — зім’яті, колорадські жуки — перелякані, а бабуся сварилася.
— Знову весь город перерили! — кричала вона. — Вандами! Ану бігом звідси!
А Вовка не вірив в оте усе. В карате, у Ван Дамма, в його шпагат, який я доволі невдало продемонструвала в коридорі молодшої школи. Тому, коли я запропонувала показати свій коронний прийом, він одразу погодився.
Загорланивши «Кійа-а-а-а!», я перекрутила руки в нього перед носом і ребром долоні засадила йому в перенісся. Було боляче. Нам обом. Вовка плакав, тримаючись за ніс, з якого текли соплі і кров. Я теж плакала. Бо боліла рука, і трохи від щастя. Хлопці з класу мене більше не дражнили.