... Лев стоїть біля ліжка з моїм сабо на корковій платформі у руці. Я всміхаюся. Цих п’яти сантиметрових рудих і вусатих красенів можна прибити тільки таким інструментом. Їхній хітиновий покрив міцний і блискучий, схожий на мідь. Непогано було б і собі мати такий. «Ага, сьогодні вже не спиться?» – думаю я, подумки хіхікаю і мовчки загортаюся у куплену три дні тому котонову ковдру 2.20*2.60.
Вона мені дуже подобається і я планую таки запихати її у велетенську складну сумку, яку ми купили чотири роки тому за 10 євро у Парижі, назвали Геракл і тепер возимо з собою в усі подорожі, бо я завжди примудряюся накупити чогось такого, чого нормальні туристи не купляють.
Геракл постійно транспортує сильно необхідні мені книжки з картинками французькою, чеською, італійською, англійською, польською, португальською, навіть арабською мовами, гладеньку каменюку з Італії. Вона була за розміром не більша від декоративного гарбуза, але Лео чомусь кричав, що тільки ідіоти привозять з собою гальку розміром з каструлю.
Так! Каструлю Геракл теж транспортував, напхану мандаринами, плодами кактуса, перемішаними зі шматочками сукулентів, які я тягну з собою звідки тільки можу притягнути. Ну не лишати ж таку красиву каструлю? Та ще й порожньою! І подушки. 50*70. З бавовняною набивкою. Ну де я такі ще дістану? В нас їх точно не продають.
Цукорниці, вази, вино, сірники, борошно, скатертини, гілочки дерев, каштани з Риму, зубочистки у формі гітари з Хард Рок Кафе. Укулеле, два каткута, ароматизовані свічки, дерев’яний верблюд, Піноккіо, просто пляшки з водою, бо красиві, рис, чашки, келихи і гігантська зелена сомбреро мексикано, в якій неможливо протиснутися у двері.
Мені було років десять коли нас групою зі школи відправили до Латвії у санаторій. Я хотіла купити у Ризькому зоопарку старого слона, але мені його не продали. Працівник зоопарку ввічливо поцікавився чи везти далеко і сказав, що, на жаль, для міжнародних перевезень потягом слон не підходить.
Я тоді сильно засмутилася. От прям сильно. Довелося зупинитися на срібному кулончику для мами, іграшковому джипі для брата і банці пива для вітчима. А я мріяла я привезти слона.
Тарілка. Мені обов’язково потрібна ця прекрасна тарілка з дурнуватим півником. І ось вже замість магнітика на холодильник Льоля тягне руду керамічну таріль розміром з колесо і вагою кіло вісімсот сорок сім. Вагу я точно знаю, бо вона написана на ціннику до тарілки, а у нас на вагу кераміку не продають, а я дуже хочу цю кераміку. Дуже. Бо таке я ніде не куплю. Тільки на Мадейрі. І без цієї миски я звідси не поїду. Хоч в руках її повезу. Тому моя ручна поклажа поповнюється цим рудим гігантом зі звичайного супермаркету за чотири євро і сім євроцентів.
У моїй блакитній валізі вже лежить гарно упакований комплект столових приборів і дві фарфорові чашки з блюдцями із Алісою від Vista Alegre – португальського виробника. Продавчиня в крамниці сказала не розпаковувати до місця призначення. І ось вже тиждень я мучусь. Але бажання довезти красиві чашки поки переважує.