...Санджовезе «sanguis Jovis» (латиною) — кров Юпітера. Вона терпким теплом огортає моє піднебіння. Ковток. Ніздрі наповнює аромат вишні, ледь відчутно гіркуватість гілочки помідора. Ще ковток. Я знімаю себе, як білизну зі шворки, відщібаю прищіпки одна за одною. Одна, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома... Шар за шаром я одягаю напівпрозору себе на себе. Ще ковток. Кров смачна. Юпітера, Христа, Будди чи ближнього свого. Байдуже. Щоб отримати насолоду, прощення чи благословення, треба пити чиюсь кров.
Увечері я танцюю. Звучить «Весна» Вівальді. Це грає юнак на скрипці. Я вкидаю до його капелюха п’ять євро і кружляю між пожовклих пористих колон Mercato del Porcellino, вільної від торговців. Мою шию обвиває шаль з яскраво жовтих, салатових, рожевих, помаранчевих квадратиків. Мої руки затягнуті у червоні шкіряні рукавички, зелене пальто від Miss Sixty майорить рожевою підкладкою. Я видихаю випиту кров і заїдаю її гарячий посмак лимонно-шоколадним морозивом Venchi, не припиняючи кружляти. Лев сміється і знімає «відосік» про мій танок.
«Весну» змінює «Літо». Я кружляю. Злизую з пластикової ложечки морозиво. Я багато чого не зробила у своєму житті, я не знаю, що таке лекції в університеті, не бачила Нью-Йорк на власні очі, я так і не вивчила французьку по «Ешко», не навчилася плавати брасом, я не бігаю по 10 км три рази на тиждень і не зустрічаю світанок на морі, бо я банально не можу прокинутися о п’ятій ранку чи, божеупасі, о четвертій, якщо це, звісно, не виїзд в аеропорт.
Я не воджу автомобіль, хоча навіть маю власний, не видряпувалась на Говерлу, не брала участь у піжамних вечірках, не купляла сумочки від Michael Kors чи Furla, бо мені вони не подобаються, не подорожувала на власній яхті, не сиділа добровільно на дієтах, на сушці (страшне слово), не їла морозиво з відерця, не пила вино з пляшки (крихітні у літаку не рахуються), не кричала голосно в нікуди, стоячи десь на узліссі.
Але я танцюю під музику Вівальді на площі у Флоренції, і мій ніс вимазаний шоколадним морозивом.