... Я не пам’ятаю того листа дослівно, але… То не лист. То якийсь «потік свідомості». Як і взагалі всі її листи. Він починається з великої літери та закінчується крапкою. Все. Ні ком, ні тире, ні знаків переносу. Які там абзаци! Одне речення. З великої літери, з жирною крапкою у кінці. Але той лист написаний так, що я чітко бачу, як вона зі старою чорною кішкою Пусею топить вранці пічку. Я бачу її руки, які тримають в’язку дров. Її стьобану «тужурку». Так вона називала «ватнік», який їй привіз син із Москви.
Кожного разу, коли я дістаю і читаю того листа, я бачу, як вона пише. Великі окуляри у рожевій оправі. Вони сповзли на кінчик носа. У неї сльозяться очі. «Слабкі глаза» — вона завжди так казала. Я бачу як вона старанно виводить округлі літери. Нігті на її пухких пальчиках коротко підстрижені.
Вона завжди старалася для мене. Навіть коли я, проживши з нею до восьмого класу, поїхала до мами. А бабуся лишилася в нашому старому будинку сама. З кішкою, що жила на два будинки, і дешевим буфетом, який я рясно обклеїла наліпками з Ван Даммом. На буфеті стояв дисковий телефон. Бабуся сідала на табурет, накручувала потрібний їй номер і вирішувала «справи».
— Льолю, запам’ятай, немає тієї справи, яку не можна вирішити за допомогою телефона, — говорила вона.
А я й досі боюся зателефонувати навіть у службу доставки.