"34 фунти"
(2019) 
Кейт Утєва
новела

​

Я потрібна. Руки самі роблять роботу. Тримають важкі металеві ножиці. Я потрібна. Ножиці холодні й тупі. Заїдають тканину. Я потрібна. Перша тридцять. Місто за вікном. Кожен шов, кожна думка про нього – шиття. Я потрібна. Ще з десяток торбинок до ранку – і мій син матиме гарний день. Я потрібна.​

Якщо взяти нитки та кусок тканини, можна отримати все, що завгодно. Мені потрібні торбинки і я шию торбинки. Вони маленькі, зручні і подобаються людям. За один день біля метро я продаю їх кілька штук. Буває десять, буває дві-три, а одного разу я продала усі, що були. Якась дівчинка купила. Нашо їй сімнадцять торбинок? Хто його зна?​

Мені соромно. Соромно за себе. Моєму пальто тридцять п’ять років. Я купила його ще до народження сина. Якщо би він мене зараз побачив, йому було б також соромно. Але справа зовсім не в пальті, мені соромно за те, що я – ніхто. Порожнє місце. Для усіх. А в першу чергу, для себе.

​Ті-і-і-н-ь! Зламалася голка у швейній машині. Її гострий кінчик блищить на лакованій поверхні столу. Під лапкою – недошита сумка, червона строчка перервана. Завтра він має бути обережним. Моя швейна машинка ніколи не бреше. Кінчики пальців печуть. Мої пальці вкриті розтрісканою шкірою, місцями вона злазить білими сухими шматочками.

​– Апчхи!

​Пилюки у моїй квартирі трохи забагато. Та, взагалі-то, вона мені не заважає. Навіщо мені витрачати час, прибирати? Я не люблю прибирати. Так нудно. Перекладати оці всі речі з місця на місце, щось вирішувати. Я не хочу викидати свої речі – вони всі такі красиві. А якщо мої речі будуть носити бомжі? Фу!

​Ось так гарнесенько. Прогладити. Скласти вчетверо, знову пропрасувати. Шикарні торбинки вийшли. Не гірші за оті всі моди по магазинах. Може, й собі одну лишу. А до торбинки перешию собі пальто. І купити б нову шапочку! Але я ж можу й сплести! За весну вже треба  думати! Блакитну, точно блакитну!​

Моя голова то повна, то порожня, мов діра. Думки плутаються. Цікаво, вони плутаються від старості чи від утоми? Коли я помру? Це боляче? Мій відлік назад вже запущений. Я знаю, що більше не маю шансу прожити стільки, скільки прожила до цього часу. А я навіть не пам’ятаю, щоб жила. Так, існувала. Принаймні, відтоді як син поїхав. І я ніколи не побачу море. Це вже точно.​

Моя пуповина тягнеться за ним по небу до Туманного Альбіону. Я більше не бачу, я більше нічого не бачу у своїх рожевих окулярах. З них випали скельця – лишилася одна оправа. Та й та уся ледь тримається на носі. Я вчасно сплачую за свого блискучого чорного жука на буфеті. Але чому він перестав дзвонити?​

Щовечора я перевіряю чи справний мій телефон. Гудок іде, а дзвінків нема вже кілька років. У мене є листи від нього і один лист із фото мого онука. Він такий гарненький! Йому там місяців шість, зубів ще немає. Схожий малий на свого татка! Я свою кров одразу впізнаю!​

Напридумували мені тут такого, шо і на голову не натягнеш! Раніше все просто було: де родився, там і пригодився! А тепер? Їдуть чорт знає куди! Не дзвонять, не пишуть роками! А потім з’являються на порозі і «мам, дай грошей»! Потім зникають знову! А шо я дам йому зараз? Квартиру вже продала, сиджу тепер в однушці і кухня два на два!​

У грудях пече. Блим! Ось моя швейна машинка, з дерев’яною кришкою. Виті металеві ніжки, покрашені чорною фарбою. Педаль машинки, стоптана й відполірована. Скельце від окулярів блищить на відстані витягнутої руки. Я його загубила кулька місяців тому. Перед моїми очима килим. Його ворс колючий. Смердить пліснявою. Невже я лежу на підлозі?​

Дзззззззззззз! Дззззззззз! Оххххх! Ляляляляляля! До-до-до-му! Жінка! Жінка! Жінка! Чуєте? Дззззз! Дззззз! Хха! Хух! Хха! Хух! Ххха! Хух! Блим-блим-блим-блим-блим. УУУУУУУУУУ. Жжжжжжик! Вмикай! Вмикай! Віу-віу-віу! Ххххххаааааа. Чікучік! Чікучік! Чікучік! Кхр! Кхр! Вени нема. Кхр! Аааай! Хуууууххх! Тук-тук! Тук-тук!​

За вікном розцвітає травень. Ніжний вітерець проникає крізь відкрите навстіж вікно палати. Старенька бабуся сидить на лікарняному ліжку. Її ноги накриті смугастим покривалом, обличчя бліде, помережене синіми венами на скронях. Сиве волосся акуратно зібране у гульку. В покручених артритом руках бабуся тримає білий конверт і фото.​

– Нє, ну ти крута тітка! – каже до неї прибиральниця, підсовуючи судно. – По-англіцьки читати в старості! Здуріти можна! А я от до п’ятдесяти дотягнула, а по-англіцьки ні бум-бум! Так, а шо ж ти там, тітко, без окулярів то бачиш? О-о-о-о-о-о! То хтось випендрюється? Ай-яй-яй! Чи англіцької не знає? Давай сюди! Донька моя на вчителя учиться, завтра розкажу, що тут тобі написано!​

Цікаво, яка я зараз? Волосся немите. Губи потріскані. Я відчуваю це коли проводжу по ним язиком. Ну, хоч сусідка сорочку нічну та важливі речі передала. Тепер, коли він приїде, я буду готова. Певно, не впізнає. Я змінилася. Постаріла. Ну, в мене ж тепер є онук. А я навіть не уявляю себе бабусею.​

Рип-рип. Хтось увійшов. Тихі кроки наближаються до мене. Я відчуваю дихання на лобі. Рип-рип. Хтось пішов до вікна. Вранішній вітер на щоках теплий – ввечері не закрили вікно. Приємно. Рип-рип. Вже ближче. Я не відкриваю очі. Я щаслива. Рип-рип. Ще два кроки. Він тут. Коло мене. Він не покинув мене. Рип-рип. Його подих... Рип-рип. Пора…​

Двері відчиняються.

– Як я їй це скажу? Що син її давно загинув? – шепоче прибиральниця до медсестри.​

Перший день червня. У кімнаті відчинене вікно. Старенька нерухомо лежить на ліжку. Її карі очі відкриті. На пошкрябаному лінолеумі біля ліжка валяється затерта жерстяна банка від чаю Ахмад «Англійський сніданок». Жовта кришка блищить поряд. Згорнуті трубочкою купюри, клаптик паперу. Синьою ручкою на ньому написана цифра 34.​

– А вже й не треба! – відповідає медсестра.