Я народилася і жила в Рівненській області. Тому слова "вєлік", "ровер", "патякати" та "випендрюватися" я знаю і навіть інколи використовую. Мама моя – лікар, тож я маю всі ознаки медичної профдеформації, навіть якщо я не медик. Я навчалася в школі, і це давалося мені ой як легко. Але моїй бабусі приспічило прилаштувати мене до музичної школи, аби я знаходилася ближче до мистецтва. Мені хотілося бути ближче до "вєліка", тому музикалку я прогулювала.

Потім я переїхала до мами, бабуся померла, а я виросла. Вийшла заміж, народила дітей. Переїхала до Києва. Ще той квест – вести бізнес із власним чоловіком, виховувати дітей і паралельно навчатися. Так я стала дизайнером інтер'єру. Цікава, скажу так, професія. Але не моя.

Я повернулася до письма у 37 років. Хоча до цього писала. Років до 16. А потім закинула після першої ж критики. Максималізм, що тут сказати. Я повернулась до письма, бо більше не могла не писати. Я мала багато, але всередині було якось гулко. Ніби я – будинок, з якого винесли всі меблі, килими та дорогі серцю речі. Я повернулася до письма і пишу майже щодня. Бо писати для мене дорівнює жити.

Читати уривки з книги Кейт Утєва "Так убивати вміють тільки діти"