1. Я і мій вокзал
... Я не пам’ятаю того листа дослівно, але… То не лист. То якийсь «потік свідомості». Як і взагалі всі її листи. Він починається з великої літери та закінчується крапкою. Все. Ні ком, ні тире, ні знаків переносу. Які там абзаци! Одне речення. З великої літери, з жирною крапкою у кінці. Але той лист написаний так, що я чітко бачу, як вона зі старою чорною кішкою Пусею топить вранці пічку. Я бачу її руки, які тримають в’язку дров. Її стьобану «тужурку». Так вона називала «ватнік», який їй привіз син із Москви.
Кожного разу, коли я дістаю і читаю того листа, я бачу, як вона пише. Великі окуляри у рожевій оправі. Вони сповзли на кінчик носа. У неї сльозяться очі. «Слабкі глаза» — вона завжди так казала. Я бачу як вона старанно виводить округлі літери. Нігті на її пухких пальчиках коротко підстрижені.
Вона завжди старалася для мене. Навіть коли я, проживши з нею до восьмого класу, поїхала до мами. А бабуся лишилася в нашому старому будинку сама. З кішкою, що жила на два будинки, і дешевим буфетом, який я рясно обклеїла наліпками з Ван Даммом. На буфеті стояв дисковий телефон. Бабуся сідала на табурет, накручувала потрібний їй номер і вирішувала «справи».
— Льолю, запам’ятай, немає тієї справи, яку не можна вирішити за допомогою телефона, — говорила вона.
А я й досі боюся зателефонувати навіть у службу доставки.
5. Я і мої прості речі
...У третьому класі я мріяла бути «каратісткою», як Ван Дамм. Майже сідала на шпагат і вже встигла розбити носа однокласника Вовки. Бо з сусідом Сєрим, який був старший від мене на три роки і я його трошки кохала, ми практикували карате на городі, між рядами картоплі, щосуботи. Зазвичай після нашого тренування ми були брудні, кущі картоплі — зім’яті, колорадські жуки — перелякані, а бабуся сварилася.
— Знову весь город перерили! — кричала вона. — Вандами! Ану бігом звідси!
А Вовка не вірив в оте усе. В карате, у Ван Дамма, в його шпагат, який я доволі невдало продемонструвала в коридорі молодшої школи. Тому, коли я запропонувала показати свій коронний прийом, він одразу погодився.
Загорланивши «Кійа-а-а-а!», я перекрутила руки в нього перед носом і ребром долоні засадила йому в перенісся. Було боляче. Нам обом. Вовка плакав, тримаючись за ніс, з якого текли соплі і кров. Я теж плакала. Бо боліла рука, і трохи від щастя. Хлопці з класу мене більше не дражнили.
14. Я і мої запитання й відповіді
...Санджовезе «sanguis Jovis» (латиною) — кров Юпітера. Вона терпким теплом огортає моє піднебіння. Ковток. Ніздрі наповнює аромат вишні, ледь відчутно гіркуватість гілочки помідора. Ще ковток. Я знімаю себе, як білизну зі шворки, відщібаю прищіпки одна за одною. Одна, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома... Шар за шаром я одягаю напівпрозору себе на себе. Ще ковток. Кров смачна. Юпітера, Христа, Будди чи ближнього свого. Байдуже. Щоб отримати насолоду, прощення чи благословення, треба пити чиюсь кров.
Увечері я танцюю. Звучить «Весна» Вівальді. Це грає юнак на скрипці. Я вкидаю до його капелюха п’ять євро і кружляю між пожовклих пористих колон Mercato del Porcellino, вільної від торговців. Мою шию обвиває шаль з яскраво жовтих, салатових, рожевих, помаранчевих квадратиків. Мої руки затягнуті у червоні шкіряні рукавички, зелене пальто від Miss Sixty майорить рожевою підкладкою. Я видихаю випиту кров і заїдаю її гарячий посмак лимонно-шоколадним морозивом Venchi, не припиняючи кружляти. Лев сміється і знімає «відосік» про мій танок.
«Весну» змінює «Літо». Я кружляю. Злизую з пластикової ложечки морозиво. Я багато чого не зробила у своєму житті, я не знаю, що таке лекції в університеті, не бачила Нью-Йорк на власні очі, я так і не вивчила французьку по «Ешко», не навчилася плавати брасом, я не бігаю по 10 км три рази на тиждень і не зустрічаю світанок на морі, бо я банально не можу прокинутися о п’ятій ранку чи, божеупасі, о четвертій, якщо це, звісно, не виїзд в аеропорт.
Я не воджу автомобіль, хоча навіть маю власний, не видряпувалась на Говерлу, не брала участь у піжамних вечірках, не купляла сумочки від Michael Kors чи Furla, бо мені вони не подобаються, не подорожувала на власній яхті, не сиділа добровільно на дієтах, на сушці (страшне слово), не їла морозиво з відерця, не пила вино з пляшки (крихітні у літаку не рахуються), не кричала голосно в нікуди, стоячи десь на узліссі.
Але я танцюю під музику Вівальді на площі у Флоренції, і мій ніс вимазаний шоколадним морозивом.